Де б не проживала людина, куди б не закинула її доля, але отой „солодкий та коханий дим” рiдного краю має завжди нагадувати i берiзку бiля рiдної хати, i школу, i те оточення, серед якого ти зрiс, тих людей, якi допомогли тобi стати на ноги i навчили добра. Такими людьми для кожного з нас були батьки, вчителi. Теплi спогади про чарiвний свiт дитинства, про школу завжди навiюють щемнi спогади для кожної людини, якого б вiку вона не була. Школу (так, саме школу!) поставили українцi в один ряд з такими словами, якi рiвноцiннi життю — мама, Україна, мова. Як церква ростить вiру в Бога, так школа плекає розум нацiї. Давнi , добрi традицiї шанобливого, святого ставлення до освiти живуть на теренах України.
Минуле завжди стоїть на дорозi в майбутнє . І ми, молоде поколiння, не маємо морального права вiдкидати оте минуле, нехтувати чи зневажати його, а, навпаки, пiзнавши, гордитись ним , пишатись i примножувати. Для кожного з нас iсторiя роду, iсторiя рiдної школи мусять бути святими. У цьому ще раз
переконався, коли почав збирати спогади людей, якi в рiзний час навчались у нашiй школi. Захотiлось дiзнатись, де корiння моєї школи, що то був за час, якi були умови життя. Ця робота виявилась надзвичайно цiкавою. Передi мною, як живi, поставали картини з минулого. Я довiдався, що в 1901 роцi в селi було вiдкрито церковно-приходську школу, яка проiснувала аж до буремних днiв революцiї. Пiсля революцiї багато дiтей i дорослого населення вчились грамоти при лiкнепах (люди збирались у якiйсь однiй хатi, а вчитель приходив i навчав грамоти). Умови були тяжкими, то вчились взимку, а влiтку працювали.
У 1929 роцi вiдкрилась польська школа, яка проiснувала до 1937 року. Директором цiєї школи була Щуцька Марiя Йосипiвна, вчителем — Тюнкевич Карл. У 1933 роцi в цiй школi навчалося 20 учнiв, а в 1937 роцi школу закрили, тому що було всього 3 учнi ( багато сiмей було вислано на Казахстан). Дiти ходили до школи хто в чому мiг. Немирiвська Франя пригадує, що мала велике бажання вчитися, а от взутися не було в що. Батько зробив дерев’янi чунi, а свиту мала вiд старших. У селi донедавна проживали Гурська Петра, Катрук Петра, Сташевська Юлiя, якi навчались у польськiй школi.
Також у 1932 роцi було вiдкрито Бiсiвську семирiчну школу. Директором цiєї школи був Озимкiвський Олександр Володимирович.
Ось що згадує про директора школи Коноваленко Тамара Михайлiвна, колишня вчителька української та росiйської мови : „ Я побачила середнього зросту людину в довгому чорному, отороченому сiрим хутром кожушку, в шапцi – вушанцi. Русяве, пряме, коротко пiдстрижене волосся, лице блiде, трохи смагляве, стрункий, худорлявий, але в ходi вiдчувається сила i спритнiсть”. На той час у школi була створена майстерня, посаджено садок, були гарнi дослiднi дiлянки, класи затишнi, гарно оформленi, хороший спортмайданчик. Органiзоване харчування i матерiальна допомога учням. У школi тричi на рiк випускався лiтературний журнал, який писали i iлюстрували самi учнi. Редакцiя журналу зiбрала багато цiнного фольклорного матерiалу на селi. Зi спогадiв Коноваленко Тамари Михайлiвни довiдався, що пам’ятним був день, присвячений 100 – рiччю з дня загибелi О. С. Пушкiна. Було органiзовано виставку учнiвських робiт ( малюнки, iлюстрацiї, твори ). Активно працювали пiонерська та комсомольська органiзацiї, учнiвський комiтет. Глибоко запали в душу слова Гавронського Іллi Вiкторовича : „ Дуже швидко пролетiли роки, я встиг постарiти, але не можу забути дитячi та юнацькi роки, i, звичайно, нiколи не зможу забути своїх перших наставникiв, наших вчителiв. Менi згадується 1934 рiк. Ми, босоногi дiтлахи, iз Бiсовочки, прийшли в 5 клас Бiсiвської семирiчної школи. Пам’ятаю, як зараз, напутнi слова директора школи, Озимкiвського Олександра Володимировича, молодого, середнього зросту, свiтло – русявого, з вольовим обличчям. Я дуже любив уроки iсторiї, суспiльствознавства, бiологiї. Історiя залишалась моїм улюбленим предметом. В нашiй школi була художня самодiяльнiсть ( ми спiвали, ставили п’єси в клубах )”. Подiлився своїми спогадами i Немирiвський Дмитро Казимирович. Із його розповiдi ми довiдалися, що вiн у 1935 роцi пiшов у перший клас. Було йому тодi 9 рокiв. Якраз у цьому роцi був перший випуск семирiчної школи. У молодших класах вчили його Шпак Сергiй Миронович та Озимкiвська Текля Павлiвна. У школi вчився добре. У нагороду в 4 класi дали черевики. Бiльшої радостi годi було чекати. Хоч якi були важкi часи, а в школi давали 1 стакан теплого чаю, 4 пряники безплатно. Велика бiда була з одягом . Замiсть шапки зав’язував хустку, а на ноги тiтка з Острога дала один калош i боти. Дуже боляче було вiд того, що зневажали його, як дитину репресованого, через те книг не давали, проте навiть це не зашкодило гарно вчитись, бо поруч були друзi : Гончарук Іван, Панчук Петро Григорович, Бугай Вiктор Васильович, Танащук Феофан Сергiйович, Романюк Андрiй Петрович та iншi. У 1941 роцi закiнчив 6 класiв. Перед вiйною директором школи був Адамчук Платон Юхимович. Вiяло теплом i вiд спогадiв Якимчук Софiї Гнатiвни. Хоч пролетiло багато рокiв, а нiщо не може стерти iз пам’ятi той незабутнiй 1936 рiк, коли вона вперше переступила порiг Бiсiвської семирiчної школи своєї першої вчительки Озимкiвської Тетяни Павлiвни, яка вперше вчила виводити першi лiтери, пiзнавати ази науки, вiдкривати дивосвiт навколо себе. У 4 класi вчив Андрiй Васильович, якого пiзнiше , уроки вiйни , вбили фашисти. Менi особливо запам'яталась iсторiя, яка трапилась iз Софiєю Гнатiвною у першому класi. Всiм дiтям давали букварi . Цих букварiв було два види. Один буквар був з чорними малюнками, а другий – з кольоровими . Останнiй був дуже гарний. Букварi роздавала Текля Павлiвна . Для Софiї Гнатiвни припав буквар з кольоровими малюнками. Яка ж то була радiсть. Але для того , щоб його мати постiйною, потрiбно було гарно поводитись. Намагалась Софiя Гнатiвна цього дотримуватись, але, на свою бiду, одного разу обернулась назад. Це помiтила вчителька i забрала буквар , та вiддала комусь iншому, а для неї дала буквар з чорними малюнками. На очi Софiї Гнатiвни набiгли непрошенi сльози, вона вибiгла iз класу i помчала додому. Образа була така велика, що вирiшила утекти в Шекеринцi, де жила бабуся. Завернув дядько Рабчевський i привiв до школи. Але вже гарного букваря так i не довелося мати. У школу ходила напiвбоса i влiтку, i взимку . Коли в школi давали валянки, то не було галошiв. То мама пiдшивала якимось ганчiрками i так доводилось ходити, а зими в той час були снiжнi i холоднi. А зверху мама обв'язувала Софiю Гнатiвну попiд руки великою хусткою i так вона йшла до школи. У таких умовах жила i вчилась, але вчилась добре.
Улюбленими предметами були природознавство та математика. З гордiстю носила пiонерський галстук. Страшним смерчем пронеслася вiйна, обiрвала життя багатьох жителiв села, зруйнувала безлiч будинкiв. Загинув у цiй вiйнi i директор школи Озимкiвський Олександр Володимирович, брали у нiй участь i учнi школи.
Пiсля вiйни школа тулилась в трьох пристосованих примiщеннях i попiвській хатi ( 4 кiмнати ), в хатi репатрiйованих в Казахстан ( майстерня i бiблiотека), будинку панського управителя ( 4 кiмнати ). Директором школи був Мельничук Савелiй Ананiйович. Математику читав Кондратьєв Іван Степанович, а його дружина – Неонiла Інокентiївна – читала росiйську мову. Фiзкультуру викладав Сойко Борис Йосипович, а українську мову – Текля Павлiвна. Пiслявоєнний перiод був для всiх важким. Нечипорук Валентин Сергiйович пригадує, що в класах було по 30- 35 чоловiк. Це були дiти рiзного вiку, томупрацювати з ними було важко. Одягу , як такого, теж не було. Були однi штани на будень i на свято, i то з полотна., яке фарбували бузиною. На бiднiсть звертали менше уваги , а вчитись хотiлось усiм. 
З 1952 року директором школи став Сидорчук Никифор Фiлiмонович , який був переведений у Бiсiвку з В'язовецької школи. Був людиною врiвноваженою, покладистою, завжди умiв вислухати учня, порадити щось, допомогти, бо роки теж були важкими.
У 1966 роцi директор школи стала Корнакiвська Галина Михайлiвна. А ще бачила, як щоранку випускники її школи долали вiдстань за 9 кiлометрiв до Бiлогородки чи за 29 км. до Бiлогiр'я . Хiба ж могла дивитись вона на це спокiйно. Болiла душа, тривожилось серце.
Дивилась вона на отi старi будiвлi i гiрко зiтхала. Хотiлось їй бачити своїх вихованцiв у великому розкiшному примiщеннi, щоб було просторо, свiтло, затишно. Почала клопотання перед правлiнням колгоспу „Україна". Голова колгоспу Борець Іван Федорович виявився людиною порядною, по-господарськи пiдiйшов до цього питання i допомiг у будiвництвi школи.
У 1973 роцi гостинно вiдкрила дверi нова школа. Тепер вже це була школа десятирiчка. Дивились дитячi очi на нову споруду i хвилювались, серця їхнi наповнювались невимовною радiстю: збулись їхнi мрiї. Вiдтепер вони в прекрасному примiщеннi, в просторих класах . З введенням в дiю нової школи почалися новi турботи у директора школи. Адже потрiбно було подбати про обладнання, про харчування, про благополуччя учнiв та вчителiв. Зi всiм справлялася Галина Михайлiвна, вiдказувала iнколи собi у вiдпочинку, бо насамперед дбала про шкiльнi справи, була вимоглива, справедлива. У школi навчалося 267 учнiв, працювало 19 вчителiв.
З 1974 по 1976 рiк очолював школу Нечипорук Валентин Сергiйович, а з 1976 року - Токар Ігор Матвiйович.
Пiд його керiвництвом в школi було обладнано навчальнi кабiнети i школа перейшла на кабiнетну систему. Багато зусиль приклав педагогiчний колектив для створення необхiдних умов для успiшного навчання i виховання учнiв та створення вiдповiдної матерiальної бази. Було побудовано вiйськовий кабiнет, майстерню, побудовано 4-квартирний будинок для вчителiв, господарськi примiщення, гаражi, погрiб.
До 40-рiччя Перемоги над фашистською Нiмеччиною в школi було вiдкрито музей Бойової та Трудової слави. На це свято зiбралось дуже багато людей села. Зi спогадами виступили Гурська Петра, Заєць Лукiя, Панчук Вiра. Вони розповiдали про своє гiрке життя, i в кожної з них на очах бринiли сльози. Та й мусили бринiти, адже їм доводилось ходити за плугом, скородити вручну, часто – густо голодувати або дiлитись шматочком хлiба. А коли для цих невсипущих трудiвниць залунала пiсня „ Хлiб – всьому голова ", то вони плакали, не ховаючи слiз. Для учнiв це був справжнiй урок поваги до хлiборобської долi. А потiм взяли слово ветерани. У залi стало тихо – тихо, тiльки було чути тремтливе слово Сидорчука Н. Ф., учасника вiйни, колишнього директора школи, а також фельдшера Гавронського І. В., та його дружини Гавронської М. П., якi пройшли дорогами вiйни , винесли з поля бою не одного пораненого. Особливо урочиста тиша застигла в залi, коли у виконаннi Рибiцької Валентини та Шептицької Людмили пролунала пiсня „ Снег седины". Пройшло вже стiльки рокiв, а ще й зараз учителi i учнi тих рокiв згадують про ту зворушливу зустрiч. Та хiба ж можна забути про те, що навiки увiйшло i залишилося в серцях. Адже пам'ять людська нетлiнна.
У школi оформленi стенди „Вони вибирали такi важливi професiї” та стенд „Пiзнай себе”, який допомагає кожному учню скласти свою особисту схему – план самовиховання, пiзнання себе як особистостi.
У 1996 роцi у школi вiдзначався 20-рiчний ювiлей першого випуску 1975-1976 року. Здається, нiби вчора закiнчили школу, а вже вiдшумiло цiлих 20 рокiв. Школа залишилась у їхнiх серцях другою домiвкою, тут вони зустрiли нових друзiв, знайшли порадникiв, звiдси пiшли у самостiйне життя.
Традицiйними у школi стали родиннi свята, свята народознавства „Роде наш красний”, „Свято матерi”. Якось розмовляли ми з Микитюк Людмилою Володимирiвною, випускницею 1993 року. З великим захопленням вона розповiдала про вечiр „Хато моя, бiла хато”, „І на тiм рушничковi”. Ще й досi в її пам’ятi розкiшно прибраний рушниками зал, запрошенi гостi у квiтчастих хустках. А найбiльше полонила пiсня, чарiвна українська пiсня, яка линула з уст Андрусевич Ганни, Танащук Раїси, Катрук Софiї, Савчук Надiї. „Що то були за голоси!” — дивувалась Людмила. Честь i хвала вам, наше чарiвне жiноцтво, що зберегли в своїх серцях чудову українську пiсню, що передаєте її нам у спадок. Низький уклiн вам вiд нас, учнiв, якi навчаються в школi зараз.
А в 1997 роцi прийняв школу Тунiк Юрiй Олександрович.
У цьому ж роцi школу було газифiковано. Велику допомогу при газифiкацiї школи надав голова агрофiрми „Україна” Іващук Петро Володимирович. Вiд iменi всiх учнiв ми висловлюємо йому щиру подяку, адже тепер ми не замерзнемо, а завжди вiдчуваємо тепло. А в теплi хочеться й бiльше працювати.
У школi дiють рiзноманiтнi предметнi гуртки. У 2003 роцi школу комп'ютеризовано. Тепер учнi нашої школи мають змогу долучитись до нових технологiй, працювати в мережi Internet.
Роки, роки… Невловимо швидко летять вони. Та скiльки б рокiв не вiддiляло кожне поколiння вiд школи, в душу кожного випускника коли – не – коли приходить щемний спогад, спогад про шкiльних друзiв, про перше незабутнє кохання, про своє босоноге дитинство. У 2004 роцi у школi вiдзначався 30-рiчний ювiлей середньої школи. Сьогоднi в школi працюють вчителi, якi свого часу навчались в цiй школi. Це Токар А.О., Тунiк Т.В., Мусiйчук С.В., Токар Ю.І. , Андрусевич В.Л., Добровольська О.С., Стецюк Н.Ф., Лукашук В.В., Катрук Л.В. Із стiн нашої школи вийшло багато представникiв рiзних професiй, педагогiв, спецiалiстiв сiльського господарства,зокрема, Герой України Іващук Петро Володимирович, представникiв залiзничного транспорту, будiвельників, бухгалтерiв, лiкарiв, вiйськових , представникiв культури , торгiвлi, юристiв, кулiнарiв, технологiв, швачок.
Наша школа діє вже 39 років. У стінах Квітневської ЗОШ І-ІІІ ступенів працює 22 вчителі. Це досвідчені педагоги, які передають багаж знань учням.
Довгий час спонсором для нашої школи виступало місцеве господарство, спочатку колгосп "Україна" на чолі з Борцем І.Ф., який допомагав у будівництві школи, потім колгосп "Перлина Поділля", потім ТОВ НВА "Перлина Поділля" на чолі з генеральним директором Героєм України Іващуком П.В., нині - Зернопродукт МХТ "Рідний край", який очолює генеральний директор Вознюк О.С.Час не стоїть на місці. Генеральним директором господарства Зернопродукт "Рідний край" нині очолює Прокопчук Володимир Олександрович.
У січні 2009 року в межах програми "Шкільний автобус" нашій школі було вручено мікроавтобус "Газель". А у грудні того ж року було вручено інший автобус марки "Богдан", тому що учнів у школі багато і "Газель" не задовольняє шкільних потреб. Тепер наші учні мають змогу доїжджати до школи своїм автобусом.
Надворі 2018 рік. Багато вже води збігло з того часу, як школа ввійшла в дію. Тому і зміни у школі теж тривають. В цьому ж році школу було перейменовано у Квітневський ліцей. Багато випускників школи переїхали жити і працювати в міста, тому наша школа стала малочисельна. Багато вчителів, що працювали в старій школі, вже пішли за межу вічності. Частина вчителів пішла на пенсію, школа поповнюється новими кадрами.
Але як би там не було, працюємо і навчаємо учнів. Вчителі також навчаються нових технологій і навчають цьому учнів. І надалі спонсорами для школи виступають очільники господарства Зернопродукт "Рідний край" та голова сільської ради Пензеник Наталя Петрівна ( також випускниця нашої школи), яка нещодавно обійняла цю посаду, але вже надає відчутну допомогу школі.
Школо! Моя ти мрiйнице золота! Будь завжди ти зiркою провiдною для своїх орлят, свiти їм теплом i затишком, запрошуй гостинно у свiй дiм! Бо пам’ять народу — вiчно жива, вiчно живою буде i iсторiя моєї школи.
|
|